На YouTube каналі Раміни Есхакзай “RAMINA” вийшов новий випуск шоу з українськими військовими – “Дачний Двіж”. Гостями проєкту стали ветерани російсько-української війни Руслана Данілкіна та Руслан “Давид”. Про те, як зустріли війну, важкі поранення, мотивацію, порятунок друзів, ампутації та інші подробиці життя герої розкрили під час бесіди.
Пропонуємо до вашої уваги найцікавіші фрагменти випуску:
Руслан “Давид” зізнався, чому приховує протез
У більшості людей це викликає жалість або співчуття, а я не та людина, яку треба жаліти.
«Я сказала: відвезіть мене на першу лінію», – Руслана Данілкіна про реакцію мами на її бажання піти воювати
Мама не була “за”, але початок війни, всі міста під обстрілами, яка різниця, де сидіти. Мама розраховувала, що я буду сидіти за паперами, в кадрах. Мене надовго не вистачило, було бажання побачити, якою є війна насправді. Ти бачиш кіно, у тебе є картинка, але я для себе сприймала це, як щось нереальне. І тут – реальні події, і я хочу їх відчути й побачити. Я сказала: відвезіть мене на першу лінію.
Я відчував себе вільним – Руслан “Давид” про бої у Маріуполі
У Маріуполі постійно були важкі бої, спав по 3-4 години, їжі мало, води питної майже не було. Постійно потрібно було брати участь у боях, знищувати техніку та ворога. Навіть у фільмах такого не показують. Мені подобалося, я відчував себе вільним у своїй тарілці. Мені здається, коли у тебе немає нічого – тоді відчуваєш себе вільним. Ти не думаєш, що буде завтра, або через годину – живеш цією секундою. Навіть живучи з пораненням, я можу кожного дня дивитися у дзеркало з гордістю, і знати, що на такі вчинки мало хто б погодився.
“Я просив мене пристрелити”, – Руслан “Давид” про поранення у Маріуполі
Я отримав поранення під час порятунку важкопораненого знайомого. Я не був з тією командою, міг відморозитися. Не знаю, як би все склалося, але ми почалися евакуйовувати, але на зворотному шляху прилетіла ракета і просто відрізала ногу. І вижити тоді – це великий фарт. Мої турнікети, які були, відлетіли від вибухової хвилі, мені дав турнікети товариш. У мене був пістолет, я казав: пристрелити мене. Товариш наклав турнікет і сказав: “Не сьогодні”. Мій товариш загинув пізніше у полоні.
Руслана Данілкіна про те, як отримала поранення
Одразу з першого снаряду попало – машину повністю пробило уламками. Один уламок мені чітко пробив коліно, у мене була ціла гомілка – він просто пролетів наскрізь. Я почала одразу відчувати біль. Я не пропустила жодної сльози, адже я розуміла: життя не буде колишнім, на цьому все, немає сенсу плакати. Я допомагала себе рятувати, усвідомлюючи, що я не хочу продовжувати життя, але через мене всі хлопці були б там довше, а туди починало прилітати. Я дуже люблю свій момент поранення, бо люди сильно дивуються: як це – найгірший час у твоєму житті, це ж так страшно, це так боляче…Але, коли ти в своєму житті зможеш пережити настільки сильний біль, ти потім думакєш: «жіночі дні – херня». Запах плоті дуже сильний – цей запах стояв подальший тиждень.
Руслана Данілкіна про розмову з хірургом, який її оперував після поранення
Лікар, який мене оперував, плакав, бо казав, що хотів зберегти ногу, але її не можливо було врятувати. Потім він мені написав, що побачив моє відео в ТікТоці, і сказав: «я оперував тебе і дуже плакав, коли робив операцію».
Руслана Данілкіна про фантомні болі
Питання того, коли може пройти фантомний біль — ні інтернет, ні лікарі, ніхто тобі не скаже. Є така теорія, що коли ти сприймеш для себе — фантомна біль пройде, бо мозок зрозуміє, що ноги немає. А допоки ти не можеш чесно усвідомити, що ноги немає — тому мозок посилає ці сигнали. Але ні. І я, і Руслан — ми сприйняли, але по факту фантомка досі є в нашому житті. От вдень в мене було більш-менш, але коли вночі — ти тільки лягаєш, і ти не можеш заснути. І це реально сон по три години — ти відкриваєш очі, і все. Тому я там, коли випивала ліки, я одразу мала заснути, щоб якомога довше поспати, поки тримає мене знеболювальне. Зараз я не можу сказати, що суперлегше стало, але, напевно, моє ставлення до цієї історії стало іншим.
Руслана Данілкіна про панічні атаки
Ніколи в житті в мене не було панічки. Вперше вона сталася на четверту ніч після поранення — я була одна в палаті. Потім я зрозуміла, що це була панічна атака — через психолога. Бо прямо так жахливо мені не було ніколи. Я боялася залишатися на самоті, мені було супер страшно, бо думки тебе зжирають. Я відрікалася від свого життя, і я повністю усвідомлено казала своїм рідним, що я не хочу жити. Я не бачу сенсу.
Руслана Данілкіна про проблеми з алкоголем
Я ніколи про це не говорила. Не можу сказати, що соромлюсь цього, але так — були проблеми з алкоголем. Мені здавалося, що я все контролюю, а в один вечір я зрозуміла, що не контролюю. Коли настає вечір — ти випиваєш. Я побачила кілька прикладів військових, які повністю пішли в алкоголь — з головою. І тоді я зрозуміла, що такого життя не хочу.
Я думала: може, байдуже на все це, у принципі, я можу загинути в будь-який момент в Україні, мене можуть убити. Але, можливо, я вперше маю поставити фокус на себе.
Мій нормальний психологічний стан повернувся лише через чотири місяці. Момент поранення змінив моє життя.
Ніхто не допоможе. Ніхто не зможе забрати алкоголь. Ніхто не може вплинути чи зробити щось інакше, щоб змінилася людина. Скільки б підтримки вона не отримувала — якщо вона сама не зробить вибір, що хоче бачити у своєму подальшому житті, — їй ніхто не допоможе.
Руслан «Давид»: Людина, яка на десятий рік війни нічого не зрозуміла — не має права називатися громадянином.
Як сказав Кирило Буданов: та людина, яка на десятий рік війни нічого не зрозуміла — не має права називатися громадянином. Так, це жорстко, але це правда. Тому я не знаю, як зараз можна когось мотивувати. Хто хотів — той уже щось зробив, щось робить. Я не з тих, хто каже: «всі на фронт, всі воюйте, всі вмирайте». Ні, це неправильно. Але допомагати — звісно, можна. Навіть якщо немає грошей — можна допомагати по-іншому.
Руслан «Давид» про працевлаштування ветеранів
Вбиває не зброя — вбиває людина. Тому треба бути готовим і вміти з нею поводитися. Якби всі мали доступ до зброї, якби вона була офіційно зареєстрована, то, можливо, не сталося б того, що було в Бучі, в Ірпені… Таких прикладів дуже багато.
Коли ми відкривали охоронну фірму, наша мета була — дати роботу тим, хто вже звільнився зі служби, хто був списаний: хтось через поранення, хтось через інші обставини. Бо дуже часто буває так: людина телефонує, хоче влаштуватися, каже — у неї протез або поранення. І все — відмова. Навіть не розглядають.
Ми не хочемо, щоб ветерани залишалися сам на сам зі своїми проблемами. Ми бачимо по телевізору: хтось іде на підробітки, хтось таксує. Для мене це ганьба. Не для людини, яка працює — вона молодець. Це ганьба для держави.
Руслан «Давид» про відчуття відповідальності
Служити, воювати — це, з одного боку, добре, але з іншого — величезна відповідальність. Адже десь там, можливо, хтось надихнувся мною — а потім загинув. Я переживаю за кожну смерть. Навіть коли бачу в інтернеті новини про загиблих, незнайомих мені людей — настрій падає, я постійно про це думаю. Не можу ставитися до цього байдуже, як деякі командири-кар’єристи, які просто “стирають” людей заради нагород. Я би так не зміг. Бо я переживаю за кожного — навіть якщо особисто не знаю. Буває, побачу новину про загиблого — і хочу піти на прощання. Якщо не встигаю на похорон — приходжу в інший день, просто так, щоб вшанувати пам’ять. Це дуже важко мені дається.