На YouTube-каналі журналістки Раміни Есхакзай RAMINA вийшов новий випуск авторського проєкту, героєм якого став Руслан Ігорович Циганков — найвідоміший вчитель фізики та інформатики в Україні. У мережі він відомий як Руслан Ігорович, «Доброго ранку, мої сонечка» або просто «вчитель із ТікТоку». У відвертій розмові викладач поділився історією свого непростого дитинства, зізнався, як пережив домашнє насильство й чому вирішив викладати саме у звичайній школі, а не в елітному приватному закладі. Руслан розповів про своє ставлення до молоді, мрію купити авто, майбутнє весілля з коханою та реформу допризовної підготовки школярів. Також учитель відверто поговорив про важливість хвилини мовчання, про те, чому діти досі слухають російське, і про що насправді сьогодні мріять українські школярі. Велике інтерв’ю з вчителем майбутнього — у новому випуску Раміни.
Пропонуємо до вашої уваги найцікавіші фрагменти випуску:
Про важке дитинство Руслана
У нас у сім’ї ніколи не було машини. Мама років десять тому купила першу машину. Тобто родина була нижче середнього достатку. Мама працювала в КПІ, там зарплата була дуже “сумна”.
Батько теж. Спочатку на заводі, потім на підробітках, на різних халтурах — стабільного заробітку не було. Потім, коли він пішов із сім’ї, ми вдягались у секонд-хенді. Ми з мамою ходили по “сєшках”, шукали якийсь одяг. Або подруги мами віддавали речі, чиїсь сини виросли, і мені передавали кроси чи ще якийсь одяг. Або старший двоюрідний брат щось віддавав.
Я дізнався про існування торгового центру дуже пізно, що взагалі є такі магазини. Років у 13, напевно я дізнався, що існує така штука. До того були або “сєшки”, або легендарний Троєщинський ринок. Стоїш взимку в мінус 20 на газетках, поки тітка шукає твій 41-й розмір. Я це добре пам’ятаю.
Про насильство у сім’ї
Мене відправили в музичну школу в п’ять років на фортепіано. Я пам’ятаю, що для мене фортепіано пов’язане зі сльозами, бо якщо я грав неправильну ноту, мені прилітав підзатильник від батька. І наперед скажу: можливо, хтось скаже, що не правильно виносити таке з сім’ї, але я думаю, що про це потрібно говорити. Можливо, комусь це допоможе зрозуміти, що вони не одні з такою проблемою, що таке трапляється, і що важливо про це говорити, щоб такого ставало менше.
Мене за помилки били. Я пам’ятаю, коли щось писав і робив помилку, то одразу прилітало мені. Мама намагалась мене захищати, але як жінці їй було складно фізично. Вона забирала мене в кімнату, ми, іноді йшли кудись. Але все одно все продовжувалось. Вона намагалась якось будувати стосунки з ним, тримати все разом, і це відбувалось періодично — бували спокійні часи, а бували такі. І, на жаль, мій мозок запам’ятав тільки погане.
Чому обрав звичайну школу
Мене запрошували в деякі приватні школи, але мені якось приватна школа не близька до серця. Хоча, звісно, там багато грошей. У приватній школі діти, в яких більше можливостей, на мою думку, мають певний старт, коли закінчать школу.
А у дітей, які навчаються в звичайній школі, цей старт не завжди є. І мені хочеться цим звичайним дітям подарувати цей старт у вигляді того, що вони закінчать школу і будуть людьми. Тобто доносити до них якісь принципи, якісь моральні речі, якісь історії, для того, щоб головне, щоб вони були людьми. І мені здається, коли ти людина, у тебе більше шансів досягнути якихось висот, чесно, справедливо, але якщо ти будеш людиною.
У 23-му році, коли мій блог тільки почав набирати, мене запросили на співбесіду в одну приватну школу. Я пішов. Там, звісно, умови — топ. Обладнання, кабінети, все виглядає неймовірно, заробітня плата хороша. Але я побачив цих дітей і зрозумів, що хочу додому. Ну куди я своїх дітей кину?!
Про перше чоловіче рішення у житті
В 2014 році батько пішов із сім’ї. І був момент, коли батьки сварилися, і мені треба було вирішити, з ким я залишаюсь. І не вони вирішували, а батько сказав: «Я хочу, щоб він це сказав».
Я почув це з кімнати, вибіг, бо не був готовий приймати це рішення. Вибіг у під’їзд, подзвонив своєму другу й кажу: «Прийди, будь ласка, треба допомога, просто порада».
Мені дзвонить батько: «Де ти, де ти?». Я кажу: «Та я там, кудись пішов».
Ми з другом сиділи десь пів години, і я зрозумів, що треба йти. Ми з батьком зустрілись, пішли поговорити, у шашличну. І він мене питає: «З ким ти хочеш залишитись?»
Я розумію, що хочу більше залишитись із мамою. І я це йому сказав. Для мене це, напевно, був перший чоловічий вчинок, прийняте рішення в такому юному віці й сказати: «Я не піду з тобою».
Він пішов із сім’ї. Жив також на Троєщині, тільки в іншій квартирі. Я іноді до нього приходив. Ми спілкувалися. І десь у сімнадцять-вісімнадцять років ми з ним перший раз разом випили, прям посиділи.
Чому молодь досі слухає російське
Це не протест. Коли ми з ними про це розмовляємо, вони навіть не знають, що сказати. Вони звикли до цієї музики. І я роблю зауваження, кажу:
— Ну, пацани, ну який… (не буду називати гурт). Ну куди?
Я ж теж колись це слухав, я не ідеальний. Але ми про це розмовляємо. Після повномасштабного вторгнення я видалив усіх російських виконавців. Залишив лише окремі російськомовні пісні — «Бумбокс», «О. Tорвальд». Але все решта залишилось у минулому.
Я не кажу «не можна», я пояснюю, чому це погано. Бо якщо дитині щось просто забороняти, у неї навпаки з’являється бажання зробити це ще більше. Треба з ними розмовляти, пояснювати, сперечатись, дискутувати. І тоді, коли вони починають тебе слухати, думати “чому”, то у них у мозку щось змінюється. З’являється розуміння: «Ага». Бо якщо просто сказати «так не можна», то дитина не зрозуміє, чому.
З дітьми треба говорити як із дорослими. Я кажу: дивись, це погано, тому що росіяни щодня нас убивають. Вони слухають цю музику. А ці виконавці досі співають у Росії, платять там податки, а з тих податків потім ракети летять нам на голову.
Про весілля з коханою Катею
Ми плануємо весілля, плануємо сім’ю. І я ловлю себе на думці, що іноді розмовляю сам із собою і розумію наскільки я звик до того, що про кохання кажуть словами.
Я все життя звик писати повідомлення «як сильно я тебе кохаю». А зараз зрозумів, що справжні почуття показують не слова, а вчинки. Саме через дії можна показати наскільки глибоке кохання.
Про небінарну особу в школі
Була дівчинка, ну, по документах вона була дівчинка. Вона прийшла до нас у 10-му класі й одразу підходила до всіх учителів і казала, що прохання називати мене Олександ, ну, Саша, і звертатись — він.
Я такий: «Окей». Для мене, чесно, це було шоком, але шоком тільки тому, що це було вперше. А візуально вона — ну, дівчина. Та й по документах у неї було дівоче ім’я. Але сказала називати Саша.
Я такий: «Окей». Одразу собі записав, щоб не забути: це Саша. І протягом усього часу, поки вона навчалась 10-й, 11-й клас — я звертався: Саша, Саша, Саша. Вона спілкувалась із пацанами без проблем. Я знаю, що вона до всіх учителів підходила. Хтось там прям здивувався, але наче всі прийняли це.
Про мрію купити авто
Мої учні дуже чекають, коли я вже куплю собі автомобіль. Вони бачать, що я іноді їжджу на машинах друзів, а зараз просто накопичую на автомобіль. І щоб ви розуміли вони вже надсилають мені якісь прикольні відео зі схожими авто, кидають музику, яку треба буде слухати в машині. Пишуть: «Це вам».
І я розумію, що вони, мабуть, радітимуть за мене навіть більше, ніж я сам, коли це все-таки станеться. І мені хочеться показати їм, що чесною справою, роблячи те, що ти любиш, можна заробити гроші й досягнути якихось мрій. Не треба лізти в сірі чи чорні схеми. Просто знайди справу, яка тобі по душі, і з часом вона почне приносити тобі гроші.
Про реформу допризовної підготовки учнів
Є проблема. Відбулась реформа, і школи почали закуповувати обладнання. Але в Києві це якось так зщакупили, в один заклад усе закупили фул, а школи поряд мають ходити туди на уроки «Захисту України».
Щоб ви розуміли, мої учні вже ходили туди один раз. Вони йдуть пішки близько сорока хвилин в один бік. Окей зараз ще осінь, але що буде взимку? Ми навіть спеціально поставили два уроки «Захисту України» поруч у розкладі, щоб вони встигали на дорогу, але туди довго йти. Сорок хвилин туди, п’ятнадцять хвилин щось послухали, і сорок хвилин назад у школу. Був іще урок з іншими дітьми, коли вони знову йшли пішки туди, відбувся урок, потім повертались, і так вони «забирали» ще третій урок. І я розумію питання забезпечення, розумію, що зараз усі ресурси мають іти на військові потреби. Але ж можна було якось розподілити. Діти розповідали, що в тій школі є двадцять цих гвинтівок. Ну дайте хоч трошки. Ну може якось це органічніше зробити, бо якось це несправедливо. При тому, що я знаю, наскільки я читав, гроші на цю реформу виділили ну прям величезні. Але чомусь от в один заклад усе купили, а всі інші мають туди ходити. Я не розумію, чому.
Про те, чому для молоді важлива хвилина мовчання
Для дітей — чому це важливо насправді? Спочатку не було цього розуміння — просто всі вставали на хвилину мовчання. Зараз я помічаю, що діти, коли хвилина мовчання, дивляться в мене в кабінеті на портрети, дивляться на прапори. Тобто ця хвилина мовчання — це просто зайвий раз згадати, яка ціна кожного їхнього життя. Просто згадати імена близьких, яких ти знаєш, або відомих людей, військових, яких ти знаєш, які віддали найдорожче заради того, щоб у тебе сьогодні був урок. Мої діти-учні розуміють цю ціну, і вони до цього відносяться дуже свідомо — до саме цієї культури пам’яті. Я вважаю, що нам треба це робити з дитинства — пояснювати їм, чому так, чому у цю хвилину просто згадай тих людей, завдяки кому ти зараз тут є. У нас є шанс не втратити наше покоління, бо вони — це наше майбутнє.
Про що зараз мріють діти?
Щоб батьки додому повернулися. Багато хто сумує за батьками. І було таке, що на перше вересня ми готували знову перформанс. Я запропонував учням: «Давайте ще з вашими батьками станцюємо тектонік. Батьки і учні». Вау! Там хтось сказав «плюс», хтось — «мінус». Але там один батько-військовий, він такий: «Плюс». Я кажу: «Ну, Ань, а в нього вийде?» — «Він постарається». У нього не вийшло приїхати. Ну, розумієм — служба, не відпустила. І вона з ним по відеозв’язку на випускному. А в цей момент… ти ж цю дівчинку колись привів у перший клас. От я бачу, коли особливо військові забирають з одинадцятого класу. Ну, це просто… це такий момент неймовірний. От ти привів цього малюка, а ти хочеш і вивести зі школи свою дитину, а немає можливостей. І діти — вони звикають до цього, їм доводиться звикати. І хочеться, щоб просто, щоб всі додому повернулись, і щоб перестали гинути люди, діти. Щоб нарешті добро перемогло зло. Хочеться, щоб справедливість хоч тут була.