На YouTube-каналі журналістки Раміни Есхакзай RAMINA вийшов новий випуск, головними героями якого стали представники України на Євробаченні-2025 — гурт Ziferblat. У програмі музиканти ексклюзивно розповідають про підготовку до конкурсу, вперше називають ім’я режисерки-постановниці та дизайнера костюмів, розкривають, хто фінансує їхню поїздку до Швейцарії та скільки орієнтовно коштує постановка, яку глядачі побачать 13 травня зі сцени в Базелі. Також у випуску — маловідомі факти з біографії учасників, унікальні кадри з місць, де минуло їхнє дитинство, особисті історії про закордонні поїздки під час війни, перший шлюб і розлучення одного з музикантів, невиліковну хворобу братів Лещинських та багато іншого.
Пропонуємо до вашої уваги найцікавіші фрагменти випуску:
Даня про хвилювання на Євробаченні
Я завжди порівнюю Євробачення зі спортом. Наприклад, якщо ти дивишся свій улюблений футбольний клуб — ти переживаєш за нього більше, ніж, здається, сам спортсмен, який виступає на полі. Бо він прожив цей день: сходив у туалет, розім’явся, пішов потренувався. Він робить ці дії — він не так хвилюється. Те саме і зі мною, коли я готуюсь до Євробачення. Я розумію, що хвилювання більше йде від людей, які будуть дивитися перед телевізором, ніж у мене. Тому що я в самому процесі — я його контролюю. Важко завжди щось не контролювати. І складніше завжди, коли ти переживаєш за когось іншого.
Що відчувають люди, які тричі проходять шлях Нацвідбору
Таких людей було багато в історії українського відбору. А в нашому випадку — максимально розслаблено. Тому що у нас є чим зайнятися і поміж цими конкурсами. Зрештою, це нас і врятувало, можливо.
Перший раз ми не рахуємо — ми зовсім не прийшли туди, куди хотіли. Ми не потрапили в півфінал. Ми просто прийшли в Дім звукозапису на прослуховування. Ми розуміли, що ця пісня не підходить — пісня «Демони» з альбому «Перетворення». Але по регламенту саме вона підійшла. І я пам’ятаю слова Діми Шурова, який сказав: «Рано» чи «Ранок». Ми досі сперечаємось. Стоїмо на курилці, а він каже: «Ну, рєбята, рано ще».
Про сценічні костюми та команду Євробачення
Костюми нам буде робити Ваня Фролов, який, думаю, що багатьом відомий за своїми роботами — із туром Måneskin, з Бейонсе, з Джамалою. Ваня — талановитий дизайнер. Ми, в принципі, інших кандидатур не розглядали. Насправді ми одразу вирішили, що підемо до нього. І поки що те, що ми робимо, дуже подобається. Тому що люди побачать 13 травня в першому півфіналі його роботу — і людям сподобається.
Режисер у нас — Марія Коростельова (працювала з гуртом «KAZKA», Аліною Паш, «Krutь», The Erised, Fo Sho. Режисерка номерів Нацвідбору Євробачення, «Голос Країни 8», «Ігри Талантів», «Танці з зірками», музичної премії «YUNA» та інших. Працювала на музичному фестивалі «Sziget» та «Burning Man»). Я не бачу сенсу кликати якихось дуже відомих людей, якщо ми розуміємо, що є людина, яка мені показала свій проєкт, представила — і він мені сподобався більше. Тому я більше роблю ставку на людей, які, можливо, медійно не так відомі, але можуть потім завдяки цьому стати більшими.
Про фінансування участі на Євробаченні
Це залежить від побажань. Над номером може працювати режисер, якому ви самостійно не платили. Вірніше, «Суспільне» як організація може оплатити частину номеру, якщо проводиться тендер на обрання режисера. Але артист може відмовитись від такого тендеру, якщо він не хоче віддавати право обрання режисера комусь. Відповідно, в нашому випадку ми шукали режисера — і це питання на нас. Суспільне залучено в процес фінансової допомоги, іншої різної організаційної допомоги — наскільки це можливо в нашому випадку.
І це я враховую зараз з поїздками на пре-паті, з яких ми тільки повернулися. Ці вечірки — це теж за наш рахунок все. Тобто, коли люди пишуть: «Хай хлопці повеселяться за рахунок держави» — це абсурд. Загалом, витрати на все про все будуть сягати 120–130 тисяч доларів. Це дуже лайтово.
Про поїздки за кордон під час війни
За кордон вперше ми виїхали на пре-паті, для того щоб промотувати наш виступ. І у нас є інша місія — у нас зараз збір. Я не можу сказати, що я відчуваю якусь преференцію, що відчуваю, що: «Ай, клас». Тобто все одно, коли виїжджаєш за кордон, настільки стає якось ще болючіше від того, що там коїться у нас — ці обстріли. От ми навіть виступали в Амстердамі на пре-паті першій. І в Дані під кінець пісні я побачив, що він майже плаче вже. Тобто в нього дуже нахлинули емоції. Це була атака на Кривий Ріг просто. І він бачить просто, що люди там всі веселяться, все класно. Тобто вони не сприймають цю пісню так, як мали би сприймати.
І в цьому сама велика проблема для нас — що ти виїжджаєш за кордон, і ти не маєш там такого розуміння. Люди не розуміють, що таке війна, тому що вони самі її не пережили. І болючіше стає — оця тривожність якась з рідних, вона нікуди не зникає. Вона тільки загострюється.
Про інакшість та несхожість на інших артистів
Екстравагантність — ми з братом експериментували з такими речами ще в 15 років. Він схожий на мого батька, мені здається. Потім у нього пройшла ця серцевина протесту, оцей максималізм. Дитинство всередині — воно кудись пішло. А в мене залишилось. І це впливає на моє рішення. Можливо, я застряг у тих 15 роках в якихось розуміннях, але я цим пишаюсь і радий цьому. Тому що воно веде мене вперед. І Валю веде свій характер уперед. Але чи перетинаються наші шляхи — не факт.
Про знайомство Валентина з майбутньою колишньою дружиною
Коли я закінчував школу, у 17 років, я познайомився з дівчиною на ім’я Христина. Вона родом з Одеси, а я — з Києва. Вона була старша за мене на п’ять років. Згодом між нами зав’язалися дистанційні стосунки. Потім я вперше поїхав до неї разом з хлопцями. Ми прибули до Одеси на початку травня 2014 року — саме 2 травня (Прим. ред.), в той трагічний день, коли сталася пожежа в Будинку профспілок і загинули люди. Ми ховалися в хостелі, бо в місті було неспокійно. Саме тоді я вперше побачив Христину.
Після цього я провів із нею вісім років свого життя. Тоді я ще був юним, навчався на першому курсі. І щойно в листопаді мені виповнилося 18, ми вирішили жити разом. Христина вже мала вищу освіту — економічну. На той момент вона близько чотирьох років займалася театром на аматорському рівні.
Ми разом вирішили переїхати до Києва. Христина хотіла вступити до університету імені Карпенка-Карого на акторський факультет — театр і кіно. І все якось співпало: взимку 2015 року ми переїхали до Києва, почалося наше спільне життя, а влітку вона вступила до Рожковського на курс акторської майстерності.
«Ми думали, що дитина все змінить — стало лише гірше»: Валентин про батьківство
Батьки знали про її недоліки, але ставилися до неї нормально. З часом наші конфлікти лише загострювалися. Це був складний, тривалий і виснажливий період. У результаті це вплинуло на те, що перша дитина в мене з’явилася значно пізніше. Ми почали зустрічатися у 2014-му, а донька — Луна — народилася лише у 2020 році. Ми сподівалися, що її народження все змінить, але стало лише гірше. Христина, схоже, була не готова до материнства — ані психологічно, ані фізично. І в якийсь момент я проводив з дитиною набагато більше часу сам. Зараз доньці вже п’ять.
Пізніше після початку повномасштабної війни у мене народився ще й син. Втім, я ніколи його не бачив — він з’явився на світ у Ніцці, у Франції.
«Я залишився з донькою наодинці. А тепер не бачу своїх дітей»: Валентин про розрив із дітьми
Враховуючи той контекст, у якому ми розставалися, Христина чітко сказала, що не хоче, щоб я бачився з дітьми. Тут є й моя вина — звісно, я міг би добиватися цього, намагатися підтримувати контакт. Я розумію, що мені потрібно просто дочекатися моменту. Але водночас усвідомлюю: він може так і не настати. Тобто ти чекаєш, а нічого не відбувається.
Звісно, у цій ситуації вина 50 на 50. Христина не була готова до материнства, а я не зміг упоратися з цим емоційно й не добивався права бачитися з дітьми так, як міг би. Я теж можу визнати: не був готовий до народження дітей. Бо Христині, схоже, справді було важко психологічно з дитиною. І я опинився в ситуації, коли фактично залишився з донькою наодинці. Я не міг займатися своїми справами. І все це — на тлі особистих конфліктів між нами. Так, я міг би бути витривалішим, але, з іншого боку, я терпів багато років. І мені здавалося, що все може змінитися.
Чи образливо, що діти ростуть без батька?
Я думаю, донька мене ще пам’ятає. А от син — ні, він мене не знає. Це не образа. Це сум, так не має бути. Бо я сам ріс без батька. Але мій батько все одно був. Він рідко з нами бачився, але був. А є діти — я знаю таких — у яких тата не було взагалі. І потім у них з’являється ця глибока образа. І я боюсь, що мої теж можуть колись відчути це. І от саме це мене тригерить.
Ну і те, що я бачу, як усе зараз — теж. Це не просто образливо. Це… дуже сумно. Часто про це думаю. Особливо коли лягаю спати. День закінчується — і приходить оце відчуття, що ти десь далеко, що ти не там. І воно виринає. І ти починаєш думати: “А як це? Як це все виглядає?”
Даня про роль вітчима у прищепленні любові до музики
Звичайно, для мене було очевидно, що він (вітчим) — частина мого виховання. Ти ж живеш із ним щодня, а з батьком я не мав такої можливості. Він прищеплював любов до книжок, до знань, до музики, зрештою. Сам музикував, навіть встиг пограти в українському гурті «Мандри» — був барабанщиком першого складу.
Не впевнений, що тато мав би такий самий вплив на мене в музичному плані — принаймні з точки зору максималізму, бажання створити, скажімо, рок-гурт. Тато — більш консервативна людина. Я не думаю, що він міг би дати мені це. І це не в поганому сенсі — просто вони різні люди. А от вітчим справді сильно вплинув. Він був дуже розумним, але в багатьох речах помилявся в житті. А таке, в принципі, трапляється навіть із найрозумнішими.
Про маму, ревнощі та відсутність сентиментів у родині
Коли народилася Льоля, ми з Данею справді відійшли на другий план. І зараз я це розумію. Це було видно навіть у школі. Я тоді просто скотився з нормальних оцінок. Не можу сказати, що був відмінником, але в мене все було добре. А потім вся увага зосередилась на Льолі — вона ще й часто хворіла в дитинстві. А Олег — він це бачив і розумів.
Мама радше впливала інтелектуально — через книжки, фільми. Ми могли годинами розмовляти про те, що цікавило її саму. Ми не стільки були дітьми, скільки співрозмовниками. Вона більше була схожа на подругу.
Але тієї простої турботи, базового прояву материнства — цього майже не було. У нас у родині взагалі не було багато сентиментальності. І досі немає.
Тато намагався це компенсувати — ну, хоча б поцілувати в щічку. А з мамою таке з’явилося вже значно пізніше. Можливо, з віком це приходить… загалом виховання було радше… сердите.
Валентин про діагноз, лікування без анестезії та життя з хронічною хворобою
У мене є хронічна хвороба, пов’язана з кишківником. У певних стадіях це буквально стан на межі життя і смерті. Насправді це може бути питання двох хвилин, якщо щось піде не так через якісь зовнішні чинники.
Ти не можеш нормально функціонувати: не спиш, не їси. Точніше, їсти можеш, але кожен прийом їжі викликає сильний біль.
Довго не могли поставити мені діагноз. На обстеження мене направив мій двоюрідний дідусь. Мені зробили колоноскопію — без анестезії. Я думав, що не витримаю. Це було жахливо. Мені навіть не сказали, що можливе знеболення.
Даня проходив цю процедуру пізніше, але я був першим. Я не знав, що це за хвороба і чого чекати. Коли діагноз підтвердили, виявилося, що у мене тотальне ураження. Потрібна була термінова госпіталізація. Я був у критичному стані. Якщо зараз важу 64–65 кг, то тоді важив 51–52. Для мене це був майже концтабір. Я ліг у лікарню й пролежав там два тижні. Після виписки швидко пішов на поправку. Але ця хвороба — хронічна. Її не можна вилікувати. Вона не зникає й періодично нагадує про себе.
Федя про конфлікти у колективі
Ми намагаємося дружити і працювати, зберігати баланс. Звісно, не без конфліктів — бо ми всі доволі експресивні. Постійно виникають суперечки: і щодо музики, і щодо життєвих поглядів. Інколи просто у когось не той настрій — гаркнув, і з цього починається скандал. Але ми стараємось тримати професійну межу. Навіть якщо сваримось у потязі, завжди хтось іде на поступки. Намагаємось це вирішувати — і поки що все виходить, слава Богу. Під час виступів чи зйомок збираємось докупи, що б між нами не було — і працюємо.
Даниїл Лещинський: «Я вже рік офіційно безробітний — і пишаюся цим»
Працювати я почав одразу після повноліття — лише для того, щоб будувати свою музичну справу. Це неймовірно складно. І саме це, на мою думку, не до кінця розуміють інші музиканти в Україні, які хочуть «спробувати» — але не усвідомлюють, що доведеться займатися тим, що тобі не подобається, що не надихає.
Я часто дивився на музикантів, з якими працюю. Багато з них не готові виходити із зони комфорту. Але всі справжні здобутки — поза нею. Я провів сім-вісім років в офісах — серед людей, які мені не подобалися, які були далекими від мого світогляду. І робив це лише з однією метою — щоб втілювати власні бажання та мрії.
Один із моїх настільних романів — «Мартін Іден» Джека Лондона. Там дуже точно описано шлях людини, яка мені близька. Людини, що важко працювала, виконувала роботу, не пов’язану з її талантами, — лише для того, щоб ці таланти зрештою розкрилися.
Федя про викладання музики
До викладання я ставився байдуже — просто тому, що не уявляв, що це таке. У мене не було досвіду, я хотів лише грати музику й виступати на сцені. Але з часом стало зрозуміло: концерти — це нестабільна історія. Сьогодні вони є, завтра — ні. Мені було 19. Я грав, записувався на студіях, щось заробляв — і мені здавалося, що цього достатньо. Але постало питання стабільного доходу. І тут увімкнувся мій батько. Коли він залишив роботу в рекламі, почав сам виробляти барабанні палички й педи — спеціальні тренажери для занять.
Він продав їх через рок-школу і запропонував мені піти туди викладати. Спочатку я сумнівався, але він наполіг і майже з першого дня пішло якось дуже добре.