На YouTube-каналі журналістки Раміни Есхакзай RAMINA вийшов новий випуск проєкту “Дачний Двіж” із українськими військовими. Гостями стали білоруський доброволець у лавах ЗСУ Ігор “Янкі” Янков та командир взводу розвідки РРСП 12-ї бригади спецпризначення “Азов” Микола “Фрост” Кущ. Військові відверто поділилися думками про провалену мобілізацію, реабілітацію після поранень і пояснили, якою бачать мовну ситуацію в тилу.
Пропонуємо до вашої уваги найцікавіші фрагменти випуску.
“Янкі” про вихід з інформаційного вакууму та розмову з батьком
Всі білоруси жили в інформаційному вакуумі. До нас не доходила інформація, хто такі росіяни й так далі… В Україні трохи очі відкриваються на все, ти вже виходиш із того інформаційного вакууму й потрапляєш просто сюди. Ти вже починаєш трохи сам міркувати: що, де, як відбувається. Приклад мого батька. Коли ми ще тоді спілкувалися з ним про те, що буде війна і я братиму участь, він питав: “Проти кого? Проти росії? Проти путіна?” І каже: «Ти що, смішний, чи що? Ти що, воюватимеш за Бандеру?”. От якось так. І так — поголовно всі.
“Янкі” пояснює, чому сьогодні формально вважається у Білорусі “терористом”
Коли ми жили в Білорусі, слово “тероризм” показували завжди. У всіх були фільми про російський спецназ, який воює з чеченцями, де всі чеченці — терористи. І я теж зараз вважаюся терористом, виходить. Екстреміст, терорист. Ну, якщо ми візьмемо й розкриємо всю історію… Припустимо, людей називали терористами. Чому? Тому що вони захотіли, щоб вивели війська з їхньої території, і вони прийшли, захопили у вас у країні заручників… Тоді просто виведіть війська з тієї країни, яка вам не належить, і у вас не буде жодних заручників! Ну все елементарно. Їх називають терористами.
“Янкі”: “Мобілізаційний ресурс просрано, я скажу це відверто”
Зараз, коли несеться такий капець, усі вигоріли, всі втомлені. Ти постійно бачиш, що в нас повно роботи з’являється просто елементарно через те, що немає піхоти. І ти бачиш, через що сиплеться фронт. І водночас бачиш, як люди тут живуть своїм звичайним життям. І бачиш тези: «Ой, за***ли військові, у них там зарплати, ще й гроші просять».
Мобілізаційний ресурс просрано, я скажу це прямо. Тому що я співбесіди проводжу з людьми, я бачу, хто йде. Я ж не кажу, що я десь там це почув, а проводжу співбесіди й бачу кількість цивільних добровольців.
“У воєнний час демократія неефективна”, — Фрост
У воєнний час демократія неефективна. Тут просто питання в тому, щоб диктатура була на нашому боці, а не на боці якихось там саботажників та корупціонерів. Але якщо об’єктивно, то все одно ж у нас є медіа, хоча з певними обмеженнями: є якась цензура, щось говорити можна, щось не можна. Але це все має бути набагато жорсткіше.
“Фрост” про хибні уявлення цивільних: “Війна — не завжди окопи”
У людей трохи неправильне уявлення про війну. Коли людина каже: “На війну, на м’ясо” і все таке, вона одразу уявляє чисто піхоту — тебе відправляють в окопи. А це не завжди прямо п***дець. Буває по-різному, і все залежить від того, як ви організуєте процес, яке командування. І є не тільки окопи… Крім піхоти є багато чого. Є тил, є дрони, потрібні водії. Є багато різних посад, де потрібні люди. Я не кажу, що треба мобілізувати всю Україну, як у СРСР, і вперед на війну. Але треба, щоб вся країна працювала на Перемогу, аби кожен робив що він може, а не сидів і чекав, поки його зловлять.
“Фрост”: “У полоні я не дозволяв собі секунди жалю. Пониємо, коли вийдемо”
Коли я вийшов з полону, по-перше, в мене повністю, на 180°, перевернулося бачення світу. Навіть не знаю, як сказати… Я багато таких прикладів знаю. От, наприклад, хтось був таким прямо сім’янином, хотів уже якоїсь “осілості” — такі вийшли й порозходились зі своїми дружинами, жінками. Живуть тепер вільно, взагалі не намагаються себе якимись обов’язками скручувати, не хочуть дітей, навіть собак не заводять. А є такі, хто навпаки — були гуляками. А повернулись і відразу поодружувались. І от те, що мене розвернуло, я інакше почав сприймати.
Друге: не знаю, називати це ПТСР чи ні, але це однозначно якийсь психологічний наслідок. Я пам’ятаю, що до самого виходу постійно тримав себе “в тонусі”. Було дуже багато загиблих друзів, і я не дозволяв собі навіть секунди якоїсь “грустинки” чи жалості.
Я пацанам, коли хтось починав розслаблятись, особливо в полоні, казав: “Пацани, пониємо, коли вийдемо”.
“Фрост” відверто про ПТСР: як після штурмів кожен звук “паяє”
ПТСР на штурмі… Я отримую 320-ки в голову буквально за пару годин. І після цього знову все перевертається. Раніше, якщо якась херня відбувалася поруч, то або похер, або навіть прикольно — “двіжуха”, весело. А зараз тебе кожен звук “паяє”, все дратує. Починається ніби панічна атака, коли говорять про якусь задачу, або коли кудись треба йти. Тебе накриває: руки-ноги ніби не твої, жар, і потрібно багато ресурсу, щоб це стримати.
У звичайному житті це почало проявлятися як різкі емоційні зриви. Раніше я був дуже спокійною людиною. Щоб я комусь у морду дав, то треба було все обдумати, зважити, плюси й мінуси виписати, а лише потім це зробити. А тепер почались імпульси: може, людина навіть не зі зла, просто щось не так сказала, а я вже не можу бути спокійним…
“Фрост”: “Війна — не про те, щоб до**буватись до людей за мову”
Абсурд мовного патруля в тому, що я до 22-го року топив за жорстку українізацію. Фаріон, щоб вона там не казала, враховуючи дніпровський соціум, в якому я жив, для мене була іконою. Вона говорила жорсткі речі, які в мене в серці відгукувались. Я цим жив. Я пішов боротися, пішов допомагати своїй державі. Ще коли мені було 15 років, я розпочав цей шлях.
А людям до 22-го року в більшості було байдуже, і навіть у 22-му, коли почалася війна, дохера людей просто вирішили, що вони теж “щось роблять”, теж “борються”. І їхня боротьба полягає в тому, щоб до*буватись до людей за мову. Причому, розумієш, у чому прикол? Вони до**буються до волонтерів, які виконали пи***ць скільки роботи.